Шляхом зради.

[Гость Петрик]

[/coШляхом ганьби і зради

(екскурс в глибини російської історії)

„Говори лише тоді, коли впевнений,

що сказане тобою перевершить мовчання”

(Аристотель, 384-322 рр. до н.)

В останній час все частіше лунають висловлювання окремих політиків на кшталт Вітренко, Сімоненко, Жиріновського, Затуліна, Болдирєва про необхідність об‘єднання трьох словянських народів в єдину державу, тобто, про створення чергової наддержави, але вже не на базі комуністичної ідеології, а славянофільщіни. Ця ідея далеко не нова і тому запах від неї смердючий, бо отруює свідомість українців не тільки похилого віку, але і нового покоління, що народилося вже в часи незалежності України. При цьому відбувається маніпуляція суспільною свідомістю, що базується на догмах, сфальсіфікованої історії, старанно вбитих радянською школою в голови простих людей. На жаль ця ідеологія в багатьох випадках є ще домінуючою, а паростки нових поглядів на суспільно-історичне буття поки ще не оволоділи масами. Народні верстви настільки зайняті нагальними життєвими проблемами, що їм просто не вистачає часу усвідомити те нове, що відбувається в контексті нових історичних досліджень. Не сприяють цьому і ЗМІ, в яких майже відсутній аналіз попередньої історії, або взагалі відсутня національна ідеологія, крім споживацької ідеї „хліба та видовищ”.

Народ ще досі живе в полоні старих комуністичних тверджень. На жаль політика російських політологів та істориків є більш агресивна та наступальна по відношенню до України, ніж вітчизняних істориків по відношенню до Росії і тому значна частина українського населення залишається в полоні застарілих російських стереотипів, підсвідомо перетворившись у п‘

яту колону російського імперіалізму, що діє на території України. В ідеологічній боротьбі ми часто програємо і не дивно, бо всі наші політики діють з оглядкою на північного сусіду, постійно зважаючи на те, а що скаже „старший брат”. Навмисно сфальсіфікована історія розповідає брехню про минуле українського народу, залишивши багато білих плям нерозкритими і потребує ретельної, кропіткої роботи по її вивченню, а це аж ніяк не сприяє зростанню самоствердження українського народу, як великої європейської нації з багатовіковою самобутньою історією і великою перспективою в майбутньому. Бо тільки той народ має історичне майбутнє, який пізнав самого себе, усвідомив власне Я і готовий до самостійного повноцінного існування в глобалізованому світі.

Щож стало приводом для написання даної статті?

А приводом стали висловлювання відомих росіян, які дали характеристику руському народу. Думаю, шановний читачу і тобі буде варто з ними ознайомитися. Отже читаємо і думаємо.

1.Російський археолог А. Спіцін: „словянских могил на этнических териториях Московии до 10-столетия нигде не найдено”

2. Чому Б.Єльцін назвав населення Росії не руськими, а чисто українським словом „росіяне”?

3. А. Герцен:”Мы довольны тем ,что в наших жилах течет финская и монгольская кровь”

4. Російський письменник А.К. Толстой, якого ніяк не запідозриш в любові до України та українців пише:” Я не горжусь, что я русский, я покоряюсь этому положению. И когда я думаю... о красоте нашей истории до проклятых монголов и до проклятой Москвы, еще более позорной, чем сами монголы, мне хочется броситься на землю и кататься в отчаянии от того, что мы сделали”

5. Російський письменник А. Толстой, автор знаменитого роману „Петро І”: ”Є дві Русі. Перша-Київська має своє коріння у світовій, а щонайменше у європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь- Московська. Це Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву диспотію і дику запеклість. Ця Московська Русь з давніх – давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи”.

Цих цитат мабуть достатньо, щоб зробити деякі висновки про стародавню історію нашого північного сусіди, але азарт дослідника штовхає нас далі. Бажання знати хто вони, втаємничені фальсіфікаторами росіяне, звідки походять, яке коріння, яка ментальність і яке відношення вони мають до словян цілком захопило мене. Копирсаючись в глибинах історії, аналізуючи документи, я зроблю все можливе, щоб донести до тебе, шановний читачу, цю інформацію. А ти вже сам суди наскільки вона об’єктивна та історична.

Отже, з Богом!

Всі ми знаємо з історії, що в ХІ ст. Київська Русь досягла піку своєї могутності. На землях полян, сіверян, волинян, древлян, в басейнах Дніпра, Десни, Росави, Росі та Роставиці розкинулася величезна словянська держава відома усьому європейському світові. Києвськоруська цівілізація виникла не на пустому місті. Історичні джерела, археологічні розкопки (Черняхівська, Зарубінецька,Трипільська культури) свідчать про те, що у басейні р. Дніпра (Славутича) з давніх давен жили землеробські племена з високим рівнем суспільної організації. По різному їх називали іноземні мандрівники та посли: Анти, Венеди, Склавини, Орайї. Поступово, внаслідок об‘

єктивних історичних процесів, на цих землях утворилася держава, яка одержала назву Києвської Русі. Останні археологічні пошуки все дальше відсувають в глиб віків сам факт початку заснування цієї держави. Дехто з сучасних істориків стверджує, що держава в Подніпров’ї уже існувала в ІV ст. до р.х. Авторітет київських князів був настільки великий, що навіть королі та володарі інших європейських держав вважали за честь породнитися з родиною великого київського князя (дочки Ярослава Мудрого).

Розвивалася торгівля, ремесла, землеробство, будівництво, військова справа, мистецтво (філігрань, фрескі, смальтова мозаїка), існувала писемність (черти і рези), розвивалася побутова культура, заснована на культі поклоніння землеробським богам та інш. Іноземні купці прїзджаючи до Київа, були очаровані красою міста на Дніпрі, а особливо золотоверхої Софії Київської. З Європи та Візантії приїзджали іноземні освічені люди, які знайомили київську еліту зі здобутками європейської культури і знайомилися з культурою київською, тобто відбувався звичайний процес цівілізаційного взаємозбагачення культур. Не завжди все було гладко у взаємовідносинах, але такий тоді був час. Величезною подією на шляху зближення з європейським світом стало прийняття християнства. Великі просвітителі брати Кирило і Мефодій, мессіонери з грецького міста Салонікі принесли нам нову писемність на базі грецької абетки, а також книжки релігійного змісту написані староболгарською мовою (історичний нонсенс - громада російської православної церкви Московського патріархату досі користується у богослужинні мертвою староболгарською мовою не зрозумілою для більшості парафіян, що аж ніяк не сприяє збільшенню пастви). Відбулося органічне поєднання християнства з стародавньою релігією словян (свято Верби - Вербна неділя, Маслениця -Стритень, пасха та інше). Прийняття нової релігії ще більше нас з’єднало з європейським християнським світом.

І всеж таки звідки взялися росіяне, якщо на етнічних територіях Московії поховань словян до 10 століття досі не знайдено? Чи мають вони хоч якесь відношення до словянства? Чи відповідає дійсності дата заснування Москви? Хто був засновником Москви? Якщо нам вдасться дати відповідь на ці запитання то завдання, які ставить перед собою автор статті буде виконано.

З шкільної історії (радянських часів) ми знаємо що перше князівство, яке виникло на Сході було Суздальське. Потім від нього відпочкувалися Ярославське, Тверське, Рязанське, Углічське, Московське та інші. Але як з‘

явилася Ростово-Суздальська земля, або як її називали в стародавні часи „Залешанська земля” (до цього часу в Росії є м. Переяслов-Залеський відомий читачу, як місто де Петро І тренував свої „потішні війська”.) покрито завісою таємничості та брехнею ідеологів Російської імперії (всіх часів). Дуже вже хотілося будівничим Російської імперії почати історію своєї держави не від чуді, марі, фінів та татар, а з Московського князівства, а історію Московського князівства пов’язати з Київською Руссю. В цьому є свій резон. Тому Катерина ІІ, німкеня за походженням, людина з європейською освітою вирішила переписати історію, довівши європейцям думку, що історія російської державності глибоко пов’язана з історією Київської Русі, а не з історією залешанських, відірваних від цівілізованого світу, племен. З цією метою німецьким істориком Міллером (припускаю, що мета у цього дослідника була інша), а потім і графом Шуваловим були зібрані по монастирях всі першоджерела з історії Київської Русі (понад 80 000). Основна маса з них, які не можно було переробити, була знищена. І тільки ті, з якими ретельно попрацювали „фальсіфікатори” від історії були збережені (Повесть временних лет, Остромирове євангеліє, Поучениє Володимира Мономаха, Руська правда, Слово о полке Ігорєве ) залишили нащадкам. Правда над „Словом о полке Ігорєве” попрацювали не так ретельно (дослідник „Слова”, викладач української мови Черніговського педагогічного інституту, в часи, коли я був студентом цього інституту, стверджував, що на 80% слова, які використовуються в тексті мають українське походження. Це саме стверджував і академік Рибаков.) Відомий російський критик, історик, публіціст Віссаріон Белінський писав: „Слово о полку Игореве” носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждого грубости и дикости Северной Руси”. Стратегічний план тотальної фальсіфікації великоруської історії запропонувала Катерина ІІ:

1. Варяги є засновниками Київської держави (пресловута норманська теорія Міллера- Катерина ІІ з задоволенням використала цю ідею, всеж німка за походженням);

2. Київська Русь переживає період феодальної роздрібненості, Київ втрачає свою велич та вплив і перетворюється на об’єкт боротьби за княжий стол;

3. Київський князь Юрій Долгорукий засновує Москву;

4. Москва, як спадкоємиця, підбирає словянський спадок та словянську велич. Тим самим відбувається процес перетікання цівілізації з одного центру в інший;

5. Москва, Московія, великороси мають закономірне право на спадщіну Великого Київського князівства і право збирати навколо себе землі. Звичайно ми можемо лише здогадуватися про існування такого плану, бо подальші дії крок за кроком підтвердили його існування. Зразок фальсіфікаторства, яким в подальшому досить ефективно користувалися всі російски ідеологи, відсуваючи українців - правонаступників Київської Русі на манівці світової історії.

Отже, поглянемо на самі факти історії, користуючись в більшості російськими джерелами, щоб ні у кого не виник сумнів в їх достовірності.

На початку ХІІ століття Велике Київське князівство на Сході та Північному- Сході слов‘

янської землі закінчувалося Чернігівською землею. Рід київських князів розрісся до непомірних розмірів і всі хотіли одержати у спадщину шматок землі для „столування”. Для прикладу у Володимира Мономаха (1113-1125) було 8 синів, крім того були дядьки, двоюрідні брати. Не проти були одержати шмат землі і інші Рюріковичі (Ольговичі, Святославовичі, Мстиславовичі, Ярославовичі, Всеволодичі). Доходило до того, що окремі князі мали у своєму володінні лише невеличке містечко з навколишніми землями (м. Берестя - зараз станція-метро Берестейська).

Почалися міжусобні війни, які нерідко закінчувалися зміною князя на києвському престолі. Тобто для всієї княжої братії просто не вистачало „столів”( це явище було характерним і для інших європейських держав). Юрій, якого в подальшому обізвали Долгорукім (є кілька версій походження цього призвіська. Перша- занадто далеко на Схід він простягнув свої руки. Друга- Юрій був інвалідом дитинства, був горбатим, мав зріст 150 см. і тому його руки досягали майже колін ), був шостим сином Мономаха і не одержав „столу” після смерті свого батька. Згідно до існуючих на той час законів він мав, або слугувати комусь зі старших братів, або, зібравши дружину з охочих людей, самому шукати „стіл”, перетворившись на конкістадора. Так і зробив нащадок князівського роду. Зібрав невелику дружину і пішов на пошуки вільних земель. Чому він не пішов на захід, або південь? Землі на заході знаходилися в руках могутніх на той час правителів, а на півдні з невеликою дружиною годі було шукати вдачі у герці з чисельними кочовими племенами, ось чому наш герой обрав шлях на Схід, в безпечне на той час чудське захолустя, в місця лісових хащ та боліт. Дехто з істориків може сказати: „А Олег чи Святослав хіба не ходили у загарбницькі походи в північно-східні землі?”. Так ходили і завойовували (походи проти хазарів, печенігів, половців, волжських булгар), але жоден з них так і не здогадався прилучити ці землі до київської землі (не залишали свої військові загони, не створювали окупаційних адміністрацій, не збирали податків). До речі, дуже цікава тема війн Русі і Хазарії (Хазарський каганат), і цікава тим, що знаттю у хазарів були євреї, які тут вперше намагалися реалізувати заповіді єврейського царя Соломона по створенню єврейської держави, досить агресивної за своєю суттю, за що і поплатилися. Спроба першої єврейської експансії на європейську територію з півдня була зупинена вдалими військовими діями київського князя Олега. Тобто традиції приєднання завойованих земель у словян не було. Це вже пізніше великороси все що завойовували перетворювали у власність Московії (як у Попандопуло: „І це моє, і це моє, і це теж моє”) А Ростово-Суздальська земля після походу Юрія Долгорукого так і не була приєднана до Великого Київського князівства, бо про неї київськи князі та бояри дізналися тільки після повернення князя Юрія у Київ. Володарям Великого князівства тоді було не до цього, бо князівство роздирали міжусобні війни і для нових завоювань не було ні сил, ні бажання. Подолавши тисячі кілометрів, пройшовши вдало повз міфічного „Соловя-розбійника” старша дружина (так далі ми будемо її називати) прийшла в залешанську землю, або в Чудське захолустя. От тут Юрій і знайшов „стол” для кормління, залишившись тут на деякий час. Знайшов жінку із місцевих , народив сина Андрія, якого великороси назвали Боголюбським, але наскільки він любив християнського бога ми дізнаємося далі. Цікавою є подальша доля Юрія Долгорукого. Пробувши кілька років Великим київським князем він несподівано помер. Літописці свідчать про те, що поховали його в церкві Спаса на Берестові. У 1947 році Москва святкувала своє так зване 800-річчя. Великий містіфікатор ХХ століття наказав відсвяткувати цю подію трудовими подвигами, народними гуляннями, а також закласти камінь під памятник Юрію Долгорукому. Крім того великий вождь всіх племен та народів наказав знайти у Києві залишки тіла князя та привести до Москви. Якщо б знайшли б тіло, то це б оформили в грандіозну акцію- тіло Юрія Долгорукого віднято у „хохлів” і повернуто”великоросам”. А це вже не фальшиві „Літописні своди”, а серйозний аргумент на колесо офіційної ідеології. Не вийшло тоді, не знайшли тіла. І лише в 1989 р. біля стін цієї церкви було знайдено залишки тіла знатної особи. Дехто з науковців відразу припустився думки, що це тіло Юрія Долгорукого. Але це викликає сумнів:

1. Чому тіло знайшли біля стін церкви, а не в самій церкві, як про це пише літописець?;

2. Аналіз ДНК костей не підтверджує те , що це тіло належить саме князю.

І тут п. Лужков прямо вимагає передати тіло Москві і звертається до Президента В. Путіна розглянути питання передачі залишків тіла на найвищему міждержавному рівні. Молодці ! Патріотизму їм не бракує.

Місцеві чудські племена мокша, меря, весь, мурома, мещера жили тоді родовим ладом. Основними заняттями їх було збиральництво, бджільництво, примітивне полювання та розбій (от звідки міф про Соловя-розбійника). Жили вони в деревяних срубах, які топилися по „чорному”. Статки були не аби-які. Тому треба бути великим фантазером, щоб припустити, що в цю лісову глухомань масово потік київський люд. Земель тоді родючих було досить і в межах славянських земель. Отже крім князя-невдахи, та його невеликої дружини ніхто сюди не прийшов. Та і традицій „ перетікання” народу в київських землях не було.

Князів запрошували на „стол” це так за згодою громади – елементи демократії (одних запрошували, інших позбавляли права на князювання, третіх карали за порушення домовленностей), але про те щоб разом з князем переходили селяни та городяне в інше місце, про це історічні джерела мовчать. Отже Андрій на прізвисько Боголюбський, син київського князя та жінки-муромчанки одержав від батька в управління Володимир-на-Клязьмі, маленьке, зовсім недавно збудоване містечко на суздальській землі, буквально на околиці Суздаля. Тут він прожив більшу половину своєго життя і до 30 років так і не побував у Києві. „Это был настоящий северный князь, истый залешанин по своим привычкам и понятиям, по своему воспитанию»- писав про Князя Андрія російський історик В. О. Ключевський „ О русской истории” (стр. 108). Добра підказка для дослідника.

Син муромчанки жив серед примітивних за своїм розвитком людей, за їх звичаями. Звання князя та наявність озброєної дружини (назвемо її малою) давало йому можливість безкарно грабувати місцеві фінські племена мерю, мещеру, вись , мурому. Він повністю порвав стосунки з київською дружиною і жив за звичаями своїх пращурів по материнській лінії. Мала дружина складалася з отроків чудського походження та родичів по материнській лінії. Київських бояр, які прийшли з батьком, Андрій не любив, про що і пише професор В.О.Ключевський:”Точно так же не любил Андрей старшей отцовской дружины. Он даже не делил с боярами своих развлечений, не брал их с собою на охоту, велел им, по выражению летописи,”особую утеху творити, где им годно”, а сам ездил на охоту лишь с немногими отроками, людьми младшей дружины. Наконец, желая властвовать без раздела, Андрей погнал их с Ростовской земли вслед за своими братьями и племянниками и „передних мужей” отца своего, т.е. больших отцовских бояр”.

Народжений жінкою-залешанкою, він разом з молоком матері всмоктав звичаї фінно-мордовських племен, перетворившись в князя-варвара, князя-дикуна. Чому він вигнав старшу дружину ? Та тому, що київські дружинники були людьми з іншою психологією, колективістським способом мислення, виховані демократією Київської Русі, тобто європейською демократією. Оці риси: напівосідлість, відсутність привязаності до одного місця, відсутність сталої моралі, небажання працювати, зухвале ставлення до власності, бажання відібрати, захопити, безтурботність, агресивність відклалися в ДНК великоросів, перетворившись в ментальність, яка і через століття і через тисячоліття буде загрозою для людства.

Перераховані риси складають далеко не весь набір особливостей російської ментальності. Пройде час і великороси поповнять цей ряд. Але про це ми скажимо в подальшому. От з цього часу і пішло племя великоросів. Князі множилися досить швидко і вже через кілька десятиліть в кожному фінському поселенні зявився свій князь, народжений матіррю мерянкою, мещеркою, муромчанкою. По іншому не могло і бути, бо київські князі , як відомо, в походи жінок не брали. Це ще раз підтверджує думку, що перетікання словян в країну Моксель не було. Це підтверджує і російський історик М. Покровський: „финны составляли коренное…население будущей Великороссии,… 80% москвинів мають фінське походження (Цю цифру історик явно занизив- прим.авт.)”. Властиво так і з’явилася фінська Суздальська земля, а в наступному фінська Московія.

В 1169 році Андрій вирішив „відвідати” батьківщину свого батька. Не спокійно тоді було у Київі. Київський княжий престол легко переходив з одніх княжих рук в інші. Боярські партії зраджували киян, що зменшувало обороноздатність Київської держави. Цім скористався князь Андрій. Зібравши величезне військо зі своїх соплеменників, після жорстокої січі, він захопив Київ. Багато князів правило у Києві, правдою чи не правдою домагаючись княжого трону, але жоден з них не посягав на словянські святині- Київськи храми. Андрій вчинив не як християнин, а як справжній варвар зруйнувавши місто, вбивши безліч людей незалежно від віку і статі, зруйнувавши релігійні святині. От що пише про це придворний російський історик В. О. Ключевський : „Союзники взяли Киев „копьем” и „на щит”, приступом, и разграбили его (1169 г.). Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни дитей:”были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные”. От вам і князь-словянин з християнською душею. Поганець (не християнин), по іншому і не назвешь.

За аналогією пригадуєш події порівняно недалекого минулого, коли підполковник Муравйов, який очолював більшовицьки орди, що штурмом намагалися взяти Київ у 1918 р., наказав артелірістам стріляти „прямой наводкой” по Софійському соборові, історичній памятці яка належить не тільки українцям, але є культурним надбанням світової цівілізації, а потім вірвавшись до Києва розстріляв і зарубав 5 тисяч справжніх слов’ян, лише за те що вони розмовляли українською мовою (без суду та слідства). А що можно сказати про новітніх варварів (советських), які фугасами замінували Хрещатик і з допомогою радіосигналів з Воронежа зруйнували історичний центр столиці (1941р.).

Психологія варвара стала ментальністю великоросів і тут вже ніяки щеплення та суспільні вакцінації (закони, тюрми, накази) вже не допоможуть. Всім відомий дозвіл Жукова на триденне пограбування зруйнованого Берліна у 1945р. За ці 3 дні помстилися німцям за повною програмою (сотні тисяч згвалтованих німецьких жінок і дівчаток, вкрадена Дрезденська галерея, сотні вагонів незаконно конфіскованого майна та інш.). Фашисти були також вандалами (їх дії були засуджені світовою спільнотою), але варвари (радянські) завжди кічілися своєю мораллю та людяністю, що не завадило їм знищити за деякими даними від 70 до 90 млн. своїх співвітчизників (чи дочекається світова спільнота Нюрберга ІІ над комуністичною антилюдською ідеологією, чи назве злочинців поіменно ? Мабуть, вже пора) ". Але ДНК спрацювало, тваринний інстинкт варвара переміг.

Можно ще згадувати багато злодіянь, але суть нашого дослідження полягає в іншому, тому і повернемося до заданої теми. Отже неозброєним оком бачимо, на київську землю прийшов варвар, який не має ніякого родства з цією землею, а в душі якого - нічого християнського. Варвар знищів все, пограбував та спалив християнські храми.

Літописи нам повідомляють, що з одного з Вишгородських храмів князь Андрій виніс під полою ікону божої матері (просто вкрав), яку пізніше великороси назвали іконою Казанської божої матері і з допомогою якої у самі важки для радянської імперії часи, за наказом Сталіна спасали Пітер та Москву (хрестні ходи навколо міст). Ось і відповідь ще на одне питання, перший великорос (Андрій Боголюбський) не був ні словянином ні християнином ( В.О. Ключевський: " В лице князя Андрея великоросс впервые выступает на историческую сцену».

Звичайно не всі великороси заражені бацілою варварства, але перший відомий великорос був, однозначно, варваром. Всі наступні правителі Суздальської землі, потім - Московії, потім - Російської імперії (в царському варіанті і в радянському) були заражені зневагою до законів та людської моралі та гідності інших народів.

Яка ж подальша доля першого великороса?

Про це ми знову дізнаємося від Ключевського:”Проявив в молодости на юге столько доблести (Явно цей історик за своєю ментальністю є варвар, якщо доблестю він називає пограбування словянських земель та руйнування християнських храмів) и политической рассудительности, он потом, живя сиднем в своем Боголюбове, наделал немало дурных дел: (наче до цього він робив хороші справи) собирал и посылал рати грабить Киев, Новгород, раскидывал паутину властолюбивых козней по всей Русской земле (це ще одна риса (інтриганство) ментальності великоросів, з допомогою якої і після розпаду есесесерії вони намагаються керувати словянським світом. А може я і помиляюсь за часом в тому. Можливо ця риса, зявилася в часи монголо-татарської навали бо коли В. Путін у 2004 р. був у Києві, то на запитання журналіста - звідки Ви родом, жартивливо відповів словами з пісні В. Висоцького, що:”...если кто и влез ко мне, так и тот татарин".) из своего темного угла на Клязьме (все зрозуміло - темний кут це Суздальська земля, але ще не Московія. До заснування Москви ще майже століття і ми з тобою, шановний читачу крок за кроком наближаємося до того часу, коли виникнуло поселення Москва, що в перекладі з мови мері означає „гнила річка”. Щож гнила так гнила бо з пісні слів не викінеш) Повести дела так, чтобы 400 новгородцев на Белоозере обратили в бегство семитысячную суздальскую рать, потом организовать такой поход на Новгород, после которого новгородцы продавали пленных суздальцев втрое дешевле овец, - все это можно сделать и без Андреева ума ( звичайно, якщо розум є щось можна і зробити. А от бандита, грабіжника і злодія в Андрії Боголюбськом (аж самому соромно його так називати) ми бачимо не озброєним оком.

Якась гіркота відчувається в словах професора. Все що робиться для звеличення Московії і люба підлість по відношенню до словян – сусідів - це добре, все що приносить шкоду великоросам піддається анафімі через віки (здається - ще одна риса великоруського менталітету).

Мандруючи Київщіною, Черкащіною,Житомерщіною не раз я переїзджав мости через річки Рось, Росаву, Роставицю і відповідно у мене, як у історика виникали асоціації з словами Русь, русичі, русини, з землеробським працьовитим племенем рось, яке в давні часи проживало у цій місцевості. Але чому російські історики різних часів слова „Русь”, „Руська земля” переносять на Суздальську землю, населену фінно-мордовськими племенами мені не зрозуміло. Прийшов князь Юрій в землю Москель, хіба це підстава називати її Руссю. Прийшов у Київ князь Олег зі своєю норманською дружиною, став у Києві князювати, але ніхто не став називати після цього цю землю - Норманська земля. І Центральна Америка після захоплення її Іспанією, або Португалією не стали називаться Іспанською чи Португальською землею. Ну і народець, краде все що не тільки погано лежить, але і те що знаходиться під сімома замками (ще одна родова риса). Навіть своїх соплеменників обікрали. Мається на увазі племена мокше, мурому, печоре та інші забравши у їх назви, землі, звичаї і навязали їм чужу назву- Русь, вкравши природню назву цієї землі - країна Моксель. Цей досвід знадобився вже радянським інтеграторам. За роки радянської влади з політичної карти зникло біля 70 народностей внаслідок безжальної русіфікації аборігенів країни Моксель.

Фу, набридло, вже говорити про цього аборігена (Андрія Боголюбського) Моксельської землі, але треба донести до читача інформацію про те, як закінчив своє правління в Суздальський землі цей князь - залишанін. Після його смерті в князівстві наступила повна анархія. По всій території відбувалися грабування та вбивства, фізично знищувалася адміністрація насаджена Андрієм (тіуни, посадники, бояри), отже почалася великоруська вольниця. „ И была брань лютая в Ростовской и Суздальской земле”- писав про це Ключевський в своїй праці”О русской истории”. Отже місцеві племена повстали проти тих не багатьох із дружини Юрія Долгорукого, що залишилися на залешанській землі, а також були приведені князем Андрієм після його походів проти словян і винищіли їх. А залішки словян просто розчинили в собі (асимилювали).

Знову запанував фінно-мордовський етнос з невеликою домішкою словянської крові, який дав новий паросток елітного (князівського) фінського етносу під назвою-великороси. І це можно поставити під сумнів. Домішок словянської крові був, але це стосувалося лише князівського роду, а прості люди так і залишалися за своєю кровю- нащадками чудських племен. Відомо, що у 90% родових дворян Російської імперії в венах текла залешанська та татарська кров. І вже від Суздальської землі відійшли Тверь, Володимир, Ярославль, Угліч та інші. Отже великороси – це фінно-мордовські племена з невеликою домішкою словянської крові і тому міф про словянське походження великоросів можно з спокійною совістю відкинути (зверніть увагу на обличчя В. Путіна з його оленеводчеськими, чисто „словянськими „рисами обличчя). Росіяне глибоко шанують Миколу Васильовича Гоголя і з задоволенням читають його твори" „Мертві душі” та „Ревізор” в яких він висміяв нікчемне дворянство, що було стрижнем російської державності, а також рабсько-підлабузницьке чиновництво. А „вінценосні особи”. З великою натяжкою їх можно назвати великоросами. Російський імператор Петро І , по матері мав татарське коріння. Цариця Катерина ІІ була німкенею, Микола І, Олександр ІІ, Олександр ІІІ і, нарешті Микола ІІ мали дружин німкень. Так що домішок словянської крові в крові вінценосних має дуже малий відсоток. Ну а надалі звичайно Російською імперією керували лише люди зі 100% вмістом словянської крові: Ленін-Бланк-Ульянов, Троцький-Бронштейн, Свердлов-Шварцбаум, Каменев-Розенфельд, Зіновьєв-Апфельбаум, Сталін-Джугашвілі, Каганович, Оржонікідзе, Мікоян, Берія.

Для повної доказовості розглянемо питання мови. Читач може задати питання: Чому російська мова так подібна на словянські мови? І цьому є пояснення. Відомо, що Аллочка Людоєдка в славетному творі Ільфа і Петрова „Дванадцять стільців” мала словниковий запас в 30 слів і нічого, жила. Лінгвісти та філологі говорять, що простим людям з народу вистачає для спілкування 200 слів і тільки люди високої ерудиції користуються запасом у дві тисячі слів. А слів тільки в російській мові понад 120 000 і процес словоутворення далеко не завершений. Згадаймо вірш С. Руданського про те, як селянин навчив москаля (солдата) слову вареник. Кількість племен на залешанській землі була величезна. Звичайно у кожного племені була своя мова. Нерідко бувало і таке, що члени одного племені просто не розуміли говірку іншого. Мова ціх племен була примітивною, як був примитивним спосіб їхнього життя, а це аж ніяк не сприяло розвитку економічних відносин та суспільних відносин. Зрозуміло, що після того, як туда прийшла київська старша дружина, мовне життя в країні Моксель змінилося. Люди, які прийшли зі зброєю в руках вимагали того, щоби їх розуміли та виконували накази. Вони принесли нові елементи словянської культури, у тому числі і мову, як засіб спілкування з цією різноплеменною масою.

Мова словян (давньоукраїнська мова) була багатшою за словниковим запасом та понятійним навантаженням ніж мови місцевих племен. В першу чергу у єдиній мові був зацікавлений сам князь Андрій (Боголюбський), бо це давало йому можливість ефективно управляти цією різномовною масою, та адмініструвати різні види своєї та племінної діяльності. В умовах наявності багатьох мов це було би просто неможливо. Принаймні і родоплеменна знать повинна була оволодіти новою мовою, для того щоб вправно виконувати накази жорстокого князя. Тобто, всі обєктивні умови для приживання словянської мови на чудській землі були. Отже, за словами російського історика М. Покровського: „Сходство языка, конечно, еще не может служить доказательством происхождения теперешнего населения Восточно-Европейской равнины от одних словян. Теперешние французы говорят на „романском” языке , на одном из языков, произшедших от латинского языка древних римлян, но происходят они не от римлян, а главным образом от кельтов, которые были когда-то покорены римлянами и усвоили их культуру, а с нею и их язык”.

З часом, деякі слова стали звучати по іншому, але смислове навантаження зберіглося. Словянський набір слів поповнився за рахунок слів місцевих народів. Мабуть це чи не поодинокий здобуток словянської цівілізації, не рахуючи християнства, що прижився у великоросів, хоча ще довгий час, аж до 17 ст. великороська знать розмовляла прапрадівськими мовами. А Олександр Невський, який був кровним братом сина хана Батия слугувався виключно татарською мовою. Чомусь при царюванні Анни Іоанівни, під тиском славнозвісного Бірона, російська придворна знать перейшла на спілкування німецькою мовою. А в 19 столітті, хіба не російське „уродзоне” дворянсство, інтелігенція й офіцерство з шкіри лізли , аби навчитися говорити французькою, всіляко забуваючи про свій „великий и могучий”. І тут варто згадати російського класика О. Пушкіна: „О, как беден, как груб наш русский язык». Кожна мова багатофункціональна і є важливим інструментом владної еліти в питанні консолідації нації, або її розвалу. В даному випадку мова окупантів (давня українська мова) виконала консолідуючу функцію, сконсолідувавши напівдикі племена. Те саме ми можемо сказати про Індію, де англійська мова стала могутнім фактором на шляху обєднання різних племен у єдину державу.

Варто сказати і про таку велику європейську державу, як Франція, де мова стала винятковим фактором у створенні єдиної французької нації. Інколи інстеблішмент використовує мовне питання, як інструмент розвалу держави, навязуючи нації ідею другої державної мови, тим самим намагаючись розвалити самі підвалини цієї держави. Але це відбувається у тих державах, де продекларована мова ще не стала вагомим інструментом державотворення , де політична еліта ще не стала національною за своїм змістом і за формою. Це проблема росту і чим скоріше еліта подолає цю перешкоду, тим скоріше обєднана нація побудує демократичну, могутню державу, в якій живуть багаті і розумні люди. Шлях перевірений і іншого поки історія не знайшла. В незалежній Україні відбуваються дуже цікаві процеси по відродженню української мови. Поки що українська мова одержала статус державної лише де-юре, на папері. Але це вагома заявка на майбутнє, коли фактичний статус прийде у відповідність з юридичним. Звичайно не все так швидко робиться. Спочатку фактична рівновага, а потім юридичне та фактичне повільне витіснення з теренів України російської. Скорочення сфери поширення російської мови в Україні означатимемо і зменшення політичного та ідеологічного впливу з боку Росії на нашу державу. Це розуміють державні мужі Росії, що і викликає чергову мовну істерію з боку російських ідеологів та політиків на адресу України і її політичне керівництво.

Факт мирного співіснування кількох державних мов можливий на території однієї країни, але при умові наявності сталої перевіреної часом демократії, відсутності міжнаціональної розні, а також відсутності зовнішнього фактору, який експлуатуючи мовне питання намагається дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в сусідній державі з метою розширення свого впливу на внутрішню і зовнішню політику, або з інших, далеко не безкорисних причин. Тема цікава для дослідження, особливо в контексті сучасних взаємовідносин України з Росією.

Цікавим на мою думку є питання походження великороської православної церкви і особливості її розвитку. Під час походів військові капелани не супроводжували київських дружинників. На момент походу Юрія Долгорукого на Схід пройшло трохи більше ніж 150 років з часу прийняття християнства на Русі. Християнська релігія на той час ще не стала домінуючої на всій території словянської (української) землі, бо мало було храмів, мало освічених священників. Годі і думати, що в цей похід князь взяв з собою священника. Племена чудської землі були на той час ідолопоклонниками, що передбачало багатобожжя, та і у кожного племені були свої боги. Згадаємо хоча би походи Єрмака в пошуках Золотої Баби, а попутно відкриваючи нові землі. Теж цікава тема для дослідження, виходячи з теорії „збирання словянських земель” на Сході.. Старша дружина прийшовши в залешанську землю принесла з собою і віру в християнського бога. Першими християнами в землі Моксель стали звичайно вожді. Вони відразу зрозуміли перевагу єдинобожжя. Вивчивши молитви, вони довгий час не мали можливості ознайомитися з святим письмом, або почути живе слово священника. Тому і церковна божественна літургія не завжди відповідала існуючим на той час релігійним канонам. Навіть процес хрещення під час богослужіння був спотворений у цій глухомані. Всім відомо, що християне православного обряду хрестяться трьома пальцями, а у великоросів чомусь прижилася звичка хреститися двома. Якось випав третій палець, що підтверджує те, що християнство прийшло в цю землю раніше ніж прийшли священники. Скоріше за все священниками на цій землі ставали люди, які не знали святого письма, а просто знали усно християнський обряд богослужіння, який не відповідав християнським релігійним канонам, що свідчить про перетворення великороської церкви в різновидність залешанського християнського сектанства, де перші попи не були рукопокладеними, а були просто пастирями (старшими) в церкві, найбільше обізнаними в християнському мировченні, але на скільки, це вже інше питання. Принагідно, варто згадати реформу Нікона і той спротив, що чинили старообрядці цій реформі. Навіть зараз, у наш освіччений вік є прихільники старообрядництва. То що це за люди—московське православне духівництво? Новгородський єпископ Генадій згадуючи ті далекі та пізніші часи російської державності констатував, що попи не вміли читати та писати, не знали „Отче наш”-молитви, яку дав нам сам Іісус Христос, а архиєпископ Макарій писав, що в церкві відсутні знання, немає найменшого потягу до вищих духовних потреб, а книжки вважаються “бісовщиною”. Антилюдські діяння російсько-більшовицької імперіі, яка руйнувала храми і знищувала священників української православної церкви, дуже нагадують те що в свій час робили Андрій Боголюбський (у Києві) та Олександр Невський ( в Новгороді і Пскові). Саме проти тієї Церкви , яка впровадивши в Київській Русі християнство, широко розповсюдила його на прилеглі до неї , ще дикі, угро-фінські прилеглі території, на яких згодом виник монголотарський Московський улус, названий пізніше Російським Царством з претензією називатися”Третім Римом” були направлені ці діяння. Десятки тисяч священників стали жертвами цієї бісовської влади. Але, коли стало сутужно, радянськи вожді звернулися до християнського Бога за допомогою і з вірою в нього народ переміг ненависного окупанта. Якщо говорити про кількість приходів Російської православної церкви на території Росії у порівнянні з Україною (територія значно менша), то це порівняння явно буде не на користь росіян. І тоді стає зрозумілим, чому московський Патріархат так протидіє створенню єдиної помісної української Православної Церкви. Він прекрасно розуміє, що коли це станеться, а це обовязково станеться, тоді зникне їх міфічна гегемонія у Православї, і не буде вже Москва ніколи „Третім Римом”. Відомо, що будь-яка церква живе на „подношения та подаяния”, що не передбачає тиску на віруючого з метою одержання від нього грошей. І соромно інколи дивитися на цінники-такси на різні види послуг релігійного характеру, що висять на дверях храмів російського патріархату. Бо в російській церкві з самого початку її виникнення матеріальна (споживацька ) ідеологія завжди стояла вище духовної. Попи мабуть забули, що служба Богу не є професією. Цікаву інформацію почув я по телебаченню у 2000р. В Москві, де населення понад 14 млн. чол. на різдвяні свята церкву відвідало аж 100 000 чоловік, а у Києві, де мешкає 2, 6 млн. чол. відвідало церкву 2,5 млн. чол.( значна частина звичайно з них приїзджа). От Вам конкретні два рівня релігійності, два рівня християнської моралі. Та і саме оздоблення українських та російських храмів суттєво різняться. Великоруські храми оздоблені лише фресками, мозаїкою та картинами на релігійну тематику, але відсутні любов і доброта, мораль та інші християнські цінності, тобто відсутній сам Бог. Українські храми крім цього всього прикрашаються рушниками, різьбленням, служба враховує релігійні традиції українців. Атмосфера урочистості та відповідальності в сукупності з діями морального священника, який є і священником і порадником, і прикладом, і тому є ближчим до народної душі. Цікаво, що неосвіччене російське духівництво, намагалося навіть у побуті використовувати мертву староболгарську мову, що з часом привело до змішування словянської (давньоукраїнської) мови з староболгарською, фінно-угорськими та татарською, що фактично привело до виникнення нової мови, яка є відмінною і від української і від болгарської. Отже великоруська мова склалася на базі давньоукраїнської, староболгарської, фінно-угорської (Москва, Ока, Клязьма), татарської(деньги, тьма, ямщик, ярлык та багато інших). Цікаво дослідити історію російської лайки („матюк”), що є ще одним з свідчень несловянського походження великоросів, елементом ментальності та гордості росіян всіх поколінь та всіх прошарків населення не залежно від інтелектуального рівня. Бо коли згадують Бога і Матір в порнографічному словосполученні (винахід цієї комбінації лайки виник на Балтійському флоті у революційні дні 1917 року), тому не дивуєшся що на запитання, чому служба в церквах російської православної церкви ведеться не російською, а старословянською мовою Московський Патріарх відповів, що сучасна російська мова не придатна для богослужиння бо в ній є багато зла. Тисячі слів та словосполучень, які опошлюють стосункі чоловіка та жінки і охоплюють всі сфери людської діяльності порушують всі канони християнської моралі. Назвіть мені країну де б існув би цілий пласт нецензурної літератури (О. Пушкін, А. Толстой та інші (чого вартий лише твір „Лука Мудіщев”). Або величезна кількість пісень в стилі шансон, які оспівують ворів та злодіїв та їх діяння, як то „Мурка”, „По диким степям Забайкалья”, „Колима”. І саме страшне є те, що ці „шедеври” були щедро подаровані багатьом словянським та не словянським народам, ставши елементом їх національних культур. Воїстину є щедрою великоруська душа. Шановний читачу спробуй згадати хоч одне гідке слово українського походження, тобто українську лайку, які б зачипали святі для українця сторони людського буття. Не намагайся, не згадаєш. Це чисто великоросійський феномен, складова російської культури, яка ледве не стала надбанням великої здеціоналізованої спільності людей, назва якій- „радянський народ”. Навіть в країнах бувшого соціалістичного табору ця гідота прижилася і тільки розвал соціалістичної системи спас ці народи від моральної деградації. Пройде ще багато часу, поки ми забудемо про існування цього „щедрого подарунку”, забудимо цю безбожну лексіку і викинемо ці щедроти на смітник історії. Деж справедливість ? Ми їм принесли словянську мову, християнство, ввели в цівілізований європейський світ, а вони нам подарували азійське хамство та ще з притензією на винятковість великоруської нації не тільки у словянському світі, а і в усій земній цівілізації.

І ще один цікавий момент. Сучасник Петра І Лизлов Андрій Іванович, що помер у 1696р. написав серйозну працю (десь у 1692 р.) „ Скіфська історія”, в якій намагався написати історію Московії. Для написання своєї праці він використав величезну кількість матеріалів (першоджерел). Ця книга до 1776 року не разу не видавалася і тільки в 1776 та 1776 роках була видана невеликими тиражами відомим видавцем Н. М. Новіковим, в якій говориться про те що татари жили з давніх давен на південь від волзьких булгар, а також про те, що мешканці Московії є самобутнім народом і ні якого відношення до росіян (українців), літовців та поляків не мають. Цікаво, що людина, яка вивчила величезну кількість документів жодного разу не згадує про жоден „Літописний свод”, а також не спирається на жоден історичний грунтовно написаний документ написаний на теріторії північноруської землі. „ Літопісні своди” є продуктом фальсіфікаторської роботи Катеринінської комісії, яка замість першоджерел підсунула історикам хворобливу за своїм змістом та формою епістолярщіну. Повіримо досліднику, який на сто років раніше побував в архівах ніж карамзіни, мусін-пушкіни, соловйови та ключевські, придворні за походженням історики, завданням яких було „науково” обгрунтувати історію походження російської державності. Бідний Н. М. Новіков мабуть за те що видав цю книгу, яка суперечить офіційній російській історії, був посаджений у тюрму. Можно написати цілу книгу про історію „досліджень” давньої російської історії, але це розібє в пух і прах існуючу російську доктрину походження російської державності.

А тепер слово надамо головному ідеологу походження російської державності,її величності, російській імператриці Катерині ІІ:”хоч росіяне від слов’ян і різняться походженням, але не мають” прецінь нехіті до себе”. Кожен народ є славний своєю правдивою історією, якої не треба стидатися, але це не стосується московитів. У них вся історія перевернута з ног на голову.

Якщо б на початку XVII ст. Російській імперії, що народилася за часів Петра І не потрібна була би „древняя родословная”, або історичне обгрунтування свого, так званого „права на збирання землі російської” то можливо би історія російського народу залишилася би правдивою, і починалася би не від Київської Русі , а від народів країни Моксель. Але так склалося, що Московія, а потім і Російська імперія суттєво змінили своє історичне минуле, створивши про себе брехливий міф, який навязали, як істину, усьому світові і насамперед підкореним народам. Це той випадок, коли фальшування спрацювало і стало догмою для багатьох. В 1847 р. російське дворянство звернулося до Миколи І з пропозицією широко відзначити 700 річчя заснування Москви. Імператор ніяк не відреагував на це звернення і ось чому. Знаючи прекрасно свою бабку Катерину ІІ і її активну „роботу по написанню історії російської державності” Микола І просто заборонив святкування. Хто-хто, а він знав як писалася ця історія і те що Москва виникла не в 1147р., а значно пізніше.

В старовинних київських билинах Іллю Муромця називають „мужиком-залешанином”, або „селянським сином” виявляючи тим самим неповагу до всіх вихідців з Чудського захолустя. Звідки така зневага до билинного богатиря ? А може тому що він не був слов’янином ні за зовнішністю, ні за мовою, ні за звичаями. Мощі Іллі Муромця знаходяться у Києві і цікаво було би за методикою академіка Герасімова відтворити антропологічний образ билинного богатиря. Думаю ми б побачили антропологічний тип людини, який суттєво різниться від словянського. От від цього і така нелюбов. Ще одна цікава думка. 350 років Україна знаходилася в колоніальному рабстві від Росії і це досить великий історичний період. Був майже знищений національний дух, понівечина духовна культура, але тотальної асимиляції не відбулося і це мабуть тому, що український славянський народ є по суті своїй антиподом фінсько-мордовському етносу великоросів ( понад 100 різних указів, наказів, інструкцій по забороні, або утиску української мови, а вона жива. )

Російська історична наука всіх часів обожнювала всі дії по” збиранню землі російської”, розцінюючи це як факт „виключно позитивний”, що благотворно вплинув на ті народи, що силою зброї , або шантажу були приєднані до Росії. А те що під час війн, або після так званого добровільного приєднання ці народи нещадно винищувалися, переслідувалася їх самобутня культура, винищувалася національна еліта, піддавалося жорстокій русіфікації населення, або відселювалося з рідної землі - про це російська історія замовчує.

Це й факт підмітив Т.Г. Шевченко у вірші „Кавказ” присвяченому своєму другові Якову де Бальману, що загинув під час одного з походів генерала Єрмолова на Кавказ. Суть вірша полягає у зверненні царських сатрапів до кавказьких народів з пропозицією піддатися, а ми „тобто руські люди” навчимо вас всьому, і тюрми будувати, і кайдани робити, і ці кайдани носити. Але Кобзар стоїть на стороні горця оспівуючи його право бути вільним на своїй Богом даній землі, робити те що вони хочуть по праву господаря і не підкорятися зайдам, якщо вони прийшли навіть з добрими намірами, засуджуючи тим самим імперську політику Росії. „Бо в своїй хаті своя правда і сила і воля”. Це кредо життя любого народу і великоросів у тому числі. Відомо, що кавказька війна закінчилася першим виселенням чеченців з рідної землі. Для великоросів історія Російської імперії складається лише з великих діянь, аби лише для Росії і в імя Росії, а методи і принціпи самого діяння їх не цікавлять, по принціпу, було би діяння, а ідеологічну підставу ми завжди знайдемо і тому, ми , колись пригноблені, просто забов’язані знати зворотну брудну сторону „збирання землі російської”. Час прозріння настав і хай росіяне знають свою справжню історію, хоч не від своїх істориків, так хоча би від „хохла”, „чурки”, „капказького человека”, „ари”, „зверя”,”бульбаша”.

І так ми підійшли до важливого моменту в історії Північної землі пов’язаною з монголо-татарською навалою. Пародоксально, але факт, цей цікавий період великоруської історії висвітлений досить слабо, „вскользь и мимоходом” за принціпом, нічого серйозного, можно і пропустити. Але щось тут не так і ми повинні дізнатися, яка „собака тут зарита”. Просто секрет полягає в тому, що властиве в цей час, і бере початок історія Російської державності. З деякими секретами, шановний читачу, ми тебе і ознайомимо:

Секрет 1. Московське князівство вперше зявилося десь у 1277 р.;

Секрет 2. Князівство зявилося не в часи Великого Київського княжіння, а в часи татаро-монголів, за наказом ханів Золотої Орди.

Звичайно в російській офіційні історичній науці, на такі думки, завжди існувало „табу”, бо інакше виникає питання, за яким правом монгольський улус (Московське князівство), створений за наказом татарського хана і який входив до складу Імперії монголів привласнив собі право „собирания земли русской”, тобто словянської ( української). Тобто до 1237 р.(час завоювання земель північноруських татаро-монголами) Москви просто не існувало. Про існування даного поселення мовчать, як історичні російські розвідки, так і європейські історики, посли, та мандрівники того часу. Ось як описує ці страшні часи професор Соловйов С.М.: „В 1237р. пришли от восточной страны на Рязанскую землю, лесом , безбожные татары с царем Батыем... Оттуда пошли на великого князя Юрия (не плутати з Юрієм Долгорукім, який вже давно помер); одни ушли к Ростову (до Ростова-на- Дону не має ніякого відношення), другие к Ярославлю, иные на Волгу и на Городец, и попленили все по Волге до самого Галича Владимирского; иные пошли к Переяславлю (Залесский) и взяли его; оттуда попленили всю страну и города: Юрьев, Дмитров, Волок, Тверь, до самого Торжка не было места , где бы не повоевали; по всей стране Ростовской и Суздальской взяли четырнадцать городов, кроме слобод и погостов, в один февраль месяц...”.( С.М. Соловйов „Чтения и рассказы...”, стор.154-156.)

Виникає ряд запитань:

1. Чому Соловйов стверджує, що Батий прийшов зі Сходу, коли в підручниках завжди писалося, що татари (згадаємо твердження Лизлова О. І.) прийшли з півдня;

2. Занадто мала територія „ страны Ростовской и Суздальской», якщо виміряти відстань між всіма містами названими у цій цітаті;

3. Занадто швидко була захоплена ця держава , буквально за один місяць;

4. Чому автор не згадує Москву ?.

Мене як дослідника цікавлять пункти 2, 3 і 4 , бо вони відповідають темі нашого дослідження. Всі ці містечка зберіглися до цього часу і тому, якщо виміряти відстань між ними, то можно підрахувати площу Суздальського князівства, тобто етнічної московської землі. Отже найпростіші математичні підрахунки свідчать, що це князівство було невелике за площею і тому потенціал його, як військовий так і економічний був низький. Територія цього північноросійського князівства була в кілька разів меншою за площею ніж, Київське, або Чернігівське князівства. Чому так швидко хан Батий захопив міста Північної Русі ? Чи були ці міста оточені потужними оборонними валами ? Чи вдалося суздальському князю, якщо він був головним князем північноруської землі обєднати військові сили удільних князівств? Як вели себе російські князі в умовах прямої військової загрози і військових дій? На мою думку єдиної держави у великоросів на той час не було і тому їм просто не вдалося сплотитися для організації спільного опору проти окупантів. Міста легко бралися загонами Батия тому, що оборонних споруд на цей час просто не існувало, а якщо і існували, то вони були примітивними, що не заважали монгольській кінноті з ходу їх брати. Дружина великого князя не була чисельною та і підготовка її годилася хіба що для придушення підвладного населення. Місцеве населення, знесилене набігами та поборами місцевих князьків просто переходило на бік ворога, або уходило в ліси. Суздальський князь просто зрадив інтересам своєї землі (маються на увазі особисті риси характеру). А Москви просто ще не було, тому про неї ніхто і не згадує. Але послухаємо, що каже про ці часи, людина, яка не була росіянином. Це був німець, який мандрував в ціх місцевостях в 1253-1254 роках. „Эта страна за Танаидом (Доном) очень красива и имеет реки и леса. К северу (от Воронежа) находятся огромные леса, в которых живут два рода людей, именно: Моксель, не имеющие никакого закона, чистые язычники. Города у них нет, а живут они в маленьких хижинах в лесах.»- /Вильгельм де Рубрук «Путешествие в Восточные страны». С-Петербург, 1911 год, стр. 88./ В російському журналі „Родина”,№10 за 1993р. на стр.7 ми знаходимо такий вислів:”5 марта 1303 года умер князь Даниил Московский... Московское княжество было столь маленьким, что Даниил, судя по всему, не стал его делить на уделы между своими пятью сыновьями. Старший из них, Юрий получил Московское княжение...Младшие братья Юрия-Александр, Борис, Иван ( в наступному-Іван Каліта, князь з яким повязана історія зміцнення властиве Московського князівства, згідно встановленого російською історіографією ланцюжка: Юрій Долгорукий-Андрій Боголюбський-Ярослав Всеволодович..., Олександр Невський, Данило Олександрович..., Іван Каліта), и Афанасий приняли участие в этой борьбе в качестве подручных. По-видимому, старший брат дал им понять, что право на собственный удел надо еще заслужить”. Тоді, хто такий Данііл Московський ? На сторінці 30 цього самого журналу читаємо:” Александр (Невский) пробыл в Орде почти год...На обратном пути…42 –летний великий князь разболелся и умер 14 ноября 1263 года в Городце на Волге…После смерти Александра…получили: Дмитрий - Переяславль, Андрей - Городец. Младший, Даниил (родился в 1261 году), стал через некоторое время (повноліття наступило в 1277 р.) первым московским князем, и от него пошла династия московских …князей и царей „(Журнал «Родина» №11. Москва, 1993 год, стр. 30). От хто був першим московським князем. Однозначно їм не були ні Юрій Долгорукий, ні Андрій Боголюбський. Як бачимо, навіть у 1303 році Москва була невеликим поселенням, яке просто не можливо було поділити між двома князівськими отприсками, а до 1277 року ніхто з спадкоємців князя Андрія московський стіл для кормління не одержував. Отже до 1277р. Москви, як міфічного князівства просто не існувало, та про існування поселення між річками Москвою та Неглинною теж нічого не відомо, хіба що в „Літописних сводах”, які ми читко обозначили як фальшивку. Перші відомості про Москву, як про поселення було зафіксовано в документі золотоординських ханів, за яким було проведено перепис населення північноруських земель( мається на увазі третій перепис поселень та підвладного населення проведений монголо-татарами). Але про це ми розповимо в подальшому.

Як ми вже казали, монголо-татари не зустріли опору зі сторони Великого Суздальського князя Ярослава Всеволодича, або його братів. Тільки окремі міста, як то Козельськ “злой город” чинили опір завойовникам. От що писав про це професор Л. М. Гумільов:”пострадали города Рязань, Владимир и маленькие Суздаль, Торжок и Козельск. Прочие города сдались на капитуляцию и были пощажены. Деревенское население разбежалось по лесам и переждало пока пройдут враги…» /Л. Н. Гумилев «В поисках вымышленного царства». Санкт-Петербург, 1994 год, стр.282./ Ярослав Всеволодович разом з родичами, зрадивши підвладний люд, вступив на службу до хана, одержавши від нього ярлик на велике князівство в Суздальський землі. До речі російські історики намагаються навязати нам думку, що Ярослав Всеволодич, без відома нового господаря північноросійської землі Батия та його Баскаків самовільно захоплює великокнязівський трон, саджає на удільні князівства своїх братів і заводить власні порядки. Смішно слухати, але прочитаємо, що пише з цього приводу лжеісторик: „Батый, как бы утомленный убийствами и разрушением, отошел на время в землю Половецкую, к Дону, и брат Георгиев (Юрия), Ярослав- в надежде, что буря миновалась, спешил из Киева в Владимир принять достоинства Великого князя...”/Н. М. Карамзин "История»…том ІІІ, стр. 158./ ”Ярослав приехал господствовать над развалинами и трупами...Еще на дорогах, на улицах, в обгорелых церквах и домах лежало безчисленное множество мертвых тел... Востановив тишину и благоустройство, Великий князь отдал Суздаль брату Святославу, а Стародуб Иоанну”/ Н. М. Карамзин "История»…том ІV, стр. 161./. Ти ба, який господар. Російськи історики намагаються переконати нас, що татари прийшли, пограбували і втомлені відійшли на відпочинок. На мою думку завоювання землі Моксель обійшлося татарам малими жертвами, бо територія була захоплена лише за місяць, серйозного опору ніхто не чинив, в завоюванні цієї землі приймала участь незначна частина війська ( 20000 монгольських воінів). А практики залишення завойованої землі без контролю у монголів просто не було, про що свідчить попередній та подальший досвід монгольських завоювань. Татаро-монголи ніколи не приходили на час, вони приходили надовго і хотіли мати з підкореної ними землі постійну данину. Істина полягає у тому , що монголи були хорошими господарями і тому безконтрольними завойвані землі не залишали. Послухаємо свідка тих часів:”Башафов (Баскаков), или наместников своих, они ставят в земле тех, кому позволяют вернуться (на княжество); как вождям, так и другим подобает повиноваться их мановению…»/ Плано Карпини «История Монгалов», стр. 34/ Вище по тексту, за матеріалами „Історія” Карамзіна пишеться, що Ярослав Всеволодович прийшов з Києва, де наче він був князем. Правда історії полягає у тому, що ніколи цей князь у Києві не князював, а в 1237 р, коли прийшли монголи тихенько сидів в одному з суздальських удільних князівств. З Києва до Москви тисяча кілометрів, але трупи ще зберіглися. Суцільна несенітниця. Цьому є підтверження: „Ярослав Всеволодович…княжил в Переяславле Русском, Рязани, Новгороде. В 1238г. после гибели Юрия (брата) стал великим князем Владимирским»/Словарь-справочник «Литература…», стр. 249./ І друге тому підтверження: „Ярослав Всеволодович…По завещанию отца получил Переяслав Залесский…После гибели от монголо - татар Юрия Всеволодовича стал великим князем владимирским» /БСЭ, третье издание, том 30, стр.554./ Це дуже важливий етап російської історії, але комісія Катерини ІІ чомусь вирішила сховати істину. Мабуть самим стало соромно за суздальських князів, які зрадили свій народ. Не забудимо і той факт, що ті князі які не чинили опір монголам, а просто намагалися втекти від монголів разом зі своїм почтом та дружинами були наздогнані монголами на р. Сіті і знищені. Серед них князя Ярослава не було. Отже байка- прийшов, побачив, переміг в даному випадку просто лишається байкою. Відразу після завоювання хан Бату провів перепис населення, що говорить про серьозний підхід монголів у питанні побудови своєї імперії. Монгольськи хани ніколи не вірили зрадникам, тому наказали князю Ярославу віддати старшого сина заручником в Орду. Тобто поки батько тримає ярлик на велике княжіння в Суздальській землі, доти Олександр, відомий нам як Невський повинен бути заручником Орди. До речі, про це згадує у своїх спогадах посол Папи Римського Плано Карпіні, який у 1246-1247 р.р. був у Золотій Орді:”У Батыя мы нашли сына князя Ярослава”/Плано Карпини „История Монгалов”, стр.61./ Читач може спитати, а може княжич просто гостював в Орді? І на це питання дає відповідь Карпіні :”У других же, кому они позволяют вернуться (на княжество-прим. авт.), они требуют их сыновей или братьев, которых больше никогда не отпускают, как было сделано с сыном Ярослава (став аманатом-заручником-прим. авт.)...” / Плано Карпини „История Монгалов”, стр.34./ В цей час ставка монголів знаходилася десь на північний-схід від сучасного Воронежа, а на північ вже простягалися лісові землі Моксель. Важливо згадати ще про один принцип монгольських ханів. Підкоряючи якусь землю, вони обовязково набирали військо з підкорених народів і використовували його для подальших завоювань. Так було і з татарами, і з волзькими булгарами, і населення країни Моксель не може бути тут виключенням. Щонайменше третя частина дорослого чоловічого племені завойваних земель повинна була служити Орді. Яничари-зрадники. Історичний досвід, говорить про те, що зрадник завжди набагато є жорстокішим за своєго господаря, бо над ним завжди висить домоклів меч порушеної моралі, безпринціпності, трусості. А звідси і бажання прислужитися, пограбувати, бажання потопити в крові навязливі думки та прояви сумління. Такі, в кінці кінців, або спиваються, або кінчають життя самогубством, або до кінця залишаються вірними своєму господареві. І в усі часи, серед усіх народів прощення їм нема. Згадайте, хто в фашистській армії чинив самий жорстокій опір радянській армії в останні дні війни. Вояки генерала Власова. Отже, залешанських яничар монголи просто погнали підкоряти Європу, у тому числі і Київ. А коли ті дерлися мурами Києва, в надії захопити його, монголи стояли позаду виконуючи роль „заградотрядов”. От звідки походить ця „славна” ідея у якої знайшлися послідовники вже в новітні часи (Наказ № 227). Ми знаємо як жорстоко монголи руйнували європейські міста і села, знищуючи храми, грабуючи населення. Отже приймаючи участь у ціх походах великоруські вояки набували досвід завойовника в кращіх традиціях азіатського варварства, що у майбутньому сталу частиною ментальності великоросів, нормою їх життя. І от ці степові (монголо-татари) та лісові (залешанські) варвари знищіли місто-красень на Дніпрі. „Уже давно Батый слышал о нашей (пробачте, шановний великоросе нашей, але не вашей - прим. авт.) древней столице Днепровской (Киеве), ее церковных сокровищах и богатстве людей торговых. Они славились не только в Византийской Империи и в Германии, но и в самых отдаленных странах восточных, ибо Арабские историки говорят об ней в своих творениях. Внук Чингисхана именем Мангу был послан осмотреть Киев, увидел его с левой стороны Днепра и, по словам Летописцев, не мог надивиться красоте оного…блестящие главы многих храмов в густой зелени садов,- высокая белая стена с ее гордыми вратами и башнями, воздвигнутыми, украшенными художеством Византийским в счастливые дни Великого Ярослава, действительно могли удивить степных варваров» / Н. М. Карамзин "История»…том ІV, стр. 163-164./. І на цьому фоні зовсім інший вигляд моксельських поселень: „где в густых лесах и в бедных рассеянных хижинах обитали Мокшане и Мордовские их единоплеменники, богатые только звериными кожами, медом и соколами» / Н. М. Карамзин "История»…том ІV, стр. 190./. І відразу свідчення другого російського історика: „Нельзя не заметить... относительно городов важной по своим последствиям односторонности: в западной половине (Киевская Русь), где была главная историческая сцена в древности, мы видим ряд значительных городов, процветавших именно потому, что они были на дороге из варяг в греки ( на мою думку це була одна з багатьох причин процвітання і далеко не основна - прим. авт), т.е. из Северной Европы в Южную; в северо-восточной части (Ростово-Суздальская земля)...значительных городов нет, и потому не обнаруживают они влияние на последующий ход событий, которые совершаются мимо их. Города являются здесь преимущественно большими огороженными (частоколом-прим. авт) селами”./C. М. Соловьев «Чтения и рассказы…», стр. 224-225./ Принагідно варто сказати, що на час нападу хана Батия на Києв, ця древня столиця славянської землі входила до складу Галицько-Волинського князівства на чолі з Данилом Галицьким, який поставив у Києві своїм представником воєводу, який, як ми знаємо вміло керував обороною Києва і якому навіть хан Бату дарував життя за його особисту мужність під час облоги. Два світи і поки ніякого перетоку цівілізацій. Київ завжди славився своїм гордим давньоукраїнським народом, європейським рівнем культури, високоосвіченністю, мисцетством, торгівлею, багатством. Уявіть, лише в 1479 році з’явилася в Москві перша кам’яна церква тоді як у Чернігові на 1239 р. були камяні Спаський та Борисоглебський собори, а у Києві камяні Десятинна церква та Софія київська. Безсумнівно, що очолював великоруський військовий люд у цьому кривавому поході монгольських військ хтось з Ростово-Суздальських удільних князьків. Не виникає сумніву, що князь Ярослав Всеволодович у цьому поході участі не брав, бо одержав у 1238 р. ярлик на князювання у Суздальській землі і повинен був впроваджувати монголо-татарські закони в новопридбаному татарському улусі.

Хто ж синів князя Ярослава став аманатом (заручником) Орди? Безсумнівно ним став старший син Олександр. Згідно історії, запропонованої ідеологами Російської імперії Олександр Ярославович народився у 1221 році у Переяслав –Залеському, в країні чудь. Саму дату народження поки поставимо під сумнів, бо на це є серйозні підстави, про що ми повідомимо читача в подальшому. Чому саме Катеринінська комісія „народила” Олександра (Невського) у 1221році ? Чому так багато уваги приділено властиво цьому князеві, а не іншому. Про це ми і поговоримо в наступному екскурсі. Історики Російської імперії повідомляють читачам про почесне братання Олександра Невського з сином хана Батия –Сартаком. Окремі „Літописні своди”( продукт катеринінської фальсіфіка

[Михаил Балтакса 23 587]

Вы, правда, хотите, чтобы кто-то это все прочел???

[Гость Judge_Dredd]

Вы, правда, хотите, чтобы кто-то это все прочел???

У нас мысли сходятся. :-D

[Гость Петрик]

Не вже правда є та, що нам багато сторіч вішали на вуха.

А як що відкинути зомбування і подивитись навкруги аналізуючи факти-все засяє зовсім іншим кольором.

[Михаил Балтакса 23 587]

Правда в том, что общение многотомными делами никому не интересно.

А факты, если они окрашены хоть как-то, перестают быть фактами.

[serr 679]

Бли-и-и-н!!! Хоть говорилку ставь!!!

[Гость Петрик]

Я перепрошую,але відчувається у тому що Ви написали запах Україно фобії-чи може я помиляюсь.

Як що це так ,то хто Ви є у нашій державі?

[Systemoff 0]

Просто, когда так много информации, то пропадает интерес ее читать!

И не факт, что мне ваша статья понравится или зацепит.

Петрик Ведь можно выделить самое интересное...

[Михаил Балтакса 23 587]

Петрик

Если вопрос ко мне, то я гражданин Украины.

[Гость Ivan]

многа букв ниасилил

[Гость Judge_Dredd]

Петрик Ведь можно выделить самое интересное...

Дак для этого ему САМОМУ нужно её прочесть и ПОНЯТЬ.

А так всё просто - "копировать" - "вставить".

[Гость Judge_Dredd]

Не вже правда є та, що нам багато сторіч вішали на вуха.

А Вы долгожитель как я погляжу! :-D

А як що відкинути зомбування і подивитись навкруги аналізуючи факти-все засяє зовсім іншим кольором.

Ага. Фиолетовым. В крапинку. :-D

[Systemoff 0]

Гимн Днепродзержинска

Не вже правда є та, що нам багато сторіч вішали на вуха.

А як що відкинути зомбування і подивитись навкруги аналізуючи факти-все засяє зовсім іншим кольором.

Где вы были раньше? Почему только сейчас (в демократическое время) появляются герои и патриоты? Утихла буря и повылазили украинофилы! А раньше как было!

Все поголовно были "баранами" и пели гимн СССР.

Тошнит мне от таких патриотов.

Я с рождения был антикоммунистом, но никому не буду навязывать свое мнение.

[могила 140]

Петрик

давненько не было видно!

Пообщаемся при встрече!

[Гость Івасик Телесик]

Я с рождения был антикоммунистом, но никому не буду навязывать свое мнение.

Бути антикомуністом мало.

[Гость Івасик Телесик]

Вы, правда, хотите, чтобы кто-то это все прочел???

А стаття, тим часом, дуже цікава. Я зараз прочитав поки що невелику її частину, бо зараз немає часу, але пізніше прочитаю усю. І усім раджу таки знайти час і прочитати.

[Гость Івасик Телесик]

Где вы были раньше? Почему только сейчас (в демократическое время) появляются герои и патриоты?

Вони були завжди!

[Гость Івасик Телесик]

Петрику, а стаття чомусь не уся. І чи залишилося в Вас посилання на джерело, якщо це з нетрів?

[Михаил Балтакса 23 587]

Вы, правда, хотите, чтобы кто-то это все прочел???

А стаття, тим часом, дуже цікава. Я зараз прочитав поки що невелику її частину, бо зараз немає часу, але пізніше прочитаю усю. І усім раджу таки знайти час і прочитати.

Не спорю. Но формат форумов не предполагает больших массивов текста.

Хотите я выложу большую статью об акустике помещений? Ну очень интересную. Одному мне, правда.

[Гость Івасик Телесик]

Ну да, коли великий текст краще постити частину статті і посилання на усю.

А статтю про акустику викладайте, посилання у сенсі.

[Михаил Балтакса 23 587]

Ну да, коли великий текст краще постити частину статті і посилання на усю.

А статтю про акустику викладайте, посилання у сенсі.

Зачем?

Кому это здесь интересно?

[Гость Івасик Телесик]

Кому это здесь интересно?

Сітемоффу наприклад, я може почитав би.