Перейти к публикации
Гость Івасик Телесик

Зарядка для ума, виснаженого "українізацією"

Оцените эту тему

Рекомендованные сообщения

Гость Івасик Телесик

Зарядка для ума, виснаженого "українізацією"

Олександр Палій

http://www.oglyadach.com/news/2007/3/22/139947.htm

Одинадцять запитань Ніколаю Лєвчєнку, який не може задовольнити своїх приробних потреб в Україні, тому що державною мовою є українська. Історику, який запевняє, що української мови не існує в природі.

Нещодавно з Донецької міськради вийшов дивовижний текст – звернення до західноукраїнських депутатів. Кількість „щиросовкових” міфів на кубічний міліметр мізків з великою імовірністю вказують на автора цього тексту – секретаря Донецької міськради Миколу Левченка.

Між тим, не слід дивуватися невігластву – адже у нас в країні, навіть через 15 років незалежності, досі немає повного видання існуючих давніх іноземних згадок про наші землі. Як то кажуть, „тиха українська ніч”. Зате державним коштом видаються книги віце-прем‘єра Дмитра Табачника, за вартість однієї з яких можна здійснити одразу кілька десятків видань.

Тож, чи варто й далі дискутувати з діячами, які замість того, щоб знати історію країни, де долею випало жити, і яка аж занадто милостива до них, пишаються своїм невіглаством?

Можливо, цим діячам вистачить поставити лише кілька запитань:

1. Як відомо, українська літературна мова сформувалася на діалектах Полтавщини і Чернігівщини. Між тим, ці території перебували у складі Польщі лише з 1569 по 1648 роки. Чи можна пояснити, як у Середньовіччі змінити мову народу менше ніж за 80 років, щоб потім її не змогли викорчувати за майже триста п‘ятдесят років терору? Адже тоді швидше російська мова є діалектом монголської, бо ж Росія була владою Монголії втричі довше – 240 років?

2. Чи відомо пану Левченку, що всі літописи Київської Русі написані церковнослов‘янською мовою, штучно створеною просвітниками Кирилом і Мефодієм на основі одного з діалектів болгарської мови, чи це для нього відкриття?

3. З якої мови походять власні назви зафіксовані у літописах в Х-ХІІІ століть (які могли бути тільки власними, місцевими, а не церковнослов‘янськими): „Лыбидь”, „Угорське урочище”, „Лядські ворота”, „Печерська лавра”, „Довбычка” і т. д.?

4. З якої мови княжі грамоти часів Київської Русі, написи на зброї, в церквах і т.д.?

_Picture_file_path_34612.jpg

Наприклад, грамота князя Івана Ростиславича від 1134 року: «У име отця и сына [и святого духа]: аз, Иванко Ростиславовичь от стола Галичского, кнезь Берладськый свидчую купцем [месии]бриським да не платіт мыт у гради нашем [у Ма]лом у Галичи на изклад, разви у Берлади и у Текучом и о[уч]радох наших. А на исъвоз розьным товаром тутошным и угръськым и руськым и чес[кым], а то да платіт николи жь разви у Малом у Галичи. А кажить воевода. А на том обит. [В лито] от рождества Христова, тисещу и стъ и тридесять и четири лит місяця мае 20 день». Або, наприклад, з якої мови напис на мечі ХІ століття „Коваль Людота”? З якої мови, нарешті написи, зафіксовані в Київському Софійському соборі (ХІ-ХІІІ століття): Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.), святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже, Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Володимир (двічі ХІ і ХІІ ст.), Янъчынъ, хрест, не хотячи, геть. Ці слова й зараз можна прочитати на стінах Святої Софії.

5. Чи відомо панові Левченку, що „князя Владіміра” ніколи не існувало в природі? А, натомість, існував князь Володымер, якого названо українським ім‘ям навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди селюків-„залішан” на службі Київського князя, де ім‘я князя звучить як „Володымир”, або, принаймні, „Владымер” (http://historydoc.edu.ru/catalog.asp?cat_o...no=&ob_no=12692)..

6. Чи відомо, з якої мови інші імена „руськых” князів: Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило тощо?

_Picture_file_path_34613.jpg

Не менш характерні імена простих людей часів княжої Русі: Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Христина. І чому князя Юрія звали „Довгоруким”, а не „Длинноруким”?

7. Чому в літописах, „Слові о полку Ігоревім” „мати городів руськых” скрізь і всюди називається „Кыив”, „ко Кыеву”, а кияни відповідно «кыянами»? І з якої мови, приміром, цей уривок: „Комоні ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєви; трубы трубять в Новигради; стоять стязи в Путивли”?

8. Чому Мелетій Смотрицький у своїй українсько-церковнослов‘янській граматиці від 1619 року пише: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады»? Чому в “Синонімі Славеноруській” (словнику ХVII століття) руські слова – це „даремний”, „дах”, „дмухаю”, „драбина”, „дякую”, „жартую”, „жебрак”, „журба” і т. д. за абеткою, а в „Слов‘яно-руському словнику” Памви Беринди (1627 р.) руські слова – „зараз”, „безодня”, „шаленство”, „вдячний”, „шпиталь”, „шаленство”, „зброя”, „волоцюга” тощо, на противагу „слов‘янським”, тобто церковнослов‘янським (болгарським)?

9. Лінгвісти, в тому числі й російські, відзначають у мові Древньої Русі наявність таких особливостей: дієслова на «-ти» (жити, нести й т.п.), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо й т.п.), кличний відмінок (брате, дружино, княже й т.п.), наявність м'якого «г», злиття звуків «ы» і «i» у середнє «і», перехід «е» в «о» посла шиплячих (чоловік, жона, пшоно й т.п.), чергування приголосних «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога-дорозі, жінка-жінці, кожух-кожусі й т.п.). Якби Левченко знав українську, він би вгадав, якій мові властиві ці особливості.

10. Чи знає пан Левченко „жахливий факт”, що князь Святослав Ігорович (близько 931 р.- 972 р.) уже був „хохлом”? Візантійський мемуарист Лев Диякон, який на власні очі бачив князя Святослава в 970-тих роках, так описав у своїй книзі його зовнішність: „Ось якою була його (князя Святослава) зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду... В одне вухо його була вдіта золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами". Треба відзначити, що Тож, через понад тисячу років Київський князь Святослав зі своїм „хохлятським” оселедцем робить добру справу – руйнує імперські гіпотези про українців.

11. Чи знає пан Левченко, куди зникли з білого світу чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, пермь, меря, мурома, мокша, мещера, югра, печора, зирянь, самоядь? І чому лише за 13 років між двома переписами 1989 і 2002 року в Росії одразу майже на чверть зменшилася кількість представників фіно-угорських народів?

По суті, усе це формує питання не тільки для українців, але й для Росії. Чи прагне ця країна знати про своє походження? Чи вона хоче й далі годуватися тими міфами, які були нашвидкуруч винайдені тоді, коли в цієї країни ще не було власної великої історії?

Здавалося б, відповідь очевидна. Будувати країну на фальші – значить будувати на піску.

Слід наголосити, що ніякого негативного контексту жодна правда про походження ні в кого викликати не може. На світі не існує вищих і нижчих народів. А всі культури апріорі рівні, хоч і різні.

Найвизначніший твір давньогрецького драматурга Софокла – „Цар Едип”. Герой цього твору, цар, взнає, що він насправді має інших батьків. Задля того, щоб дізнатися про своє справжнє походження, він іде на все, вигукуючи:

„Такий мій рід, і вже не буду іншим я.

Та знати мушу про своє походження!”

Важко заперечити, що такий підхід є більш шляхетним, ніж, скажімо, спроби московського царя Івана Грозного видати себе за прямого нащадка римського імператора Августа.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение
Гость Івасик Телесик

Русь = Україна ≠ Росія. Два імені однієї країни

Олександр ПАЛІЙ

http://www.oglyadach.com.ua/news/2007/3/29/140953.htm

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна. Головною проблемою історії України є питання, пов‘язане з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни.

Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна.

Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".

_Picture_file_path_35164.jpg

Між тим, в історії як і в кожній науці слід починати з початку – з‘ясування змісту термінів.

Головною проблемою історії України є питання, мало пов‘язане з наукою, і більше – з криміналістикою. Точніше, з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни. Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.

Одного разу, після кількасотлітініх боїв одразу на „кілька фронтів” українці оглянулися, і, як то кажуть, з‘ясували – „і я не я, і хата не моя”.

Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок.

Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.

Між тим, „запозичення” назви – явище, звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття, до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим.

Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча, в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни – нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.

Відповівши на питання, що таке Русь, і що таке Україна, ми дамо собі відповідь на те, що ми є.

За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького».

_Picture_file_path_35170.jpg

Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає. Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород. Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода.

Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі.

У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.

Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.

У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.

Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

„Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.

Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.

Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кора######х, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”.

Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.

Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.

_Picture_file_path_35165.jpg

Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.

Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців.

Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”.

Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.

Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?

Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.

Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.

Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство). В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство.

Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.

В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.

Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйняти. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”.

Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі".

Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.

І знову таки, в такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією. Колись Іспанія звалася Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні по-суті використовує дві назви. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною династії.

Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”

Поделиться сообщением


Ссылка на сообщение

Присоединяйтесь к обсуждению

Вы можете опубликовать сообщение сейчас, а зарегистрироваться позже. Если у вас есть аккаунт, войдите в него для написания от своего имени.

Гость
Ответить в тему...

×   Вставлено в виде отформатированного текста.   Восстановить форматирование

  Разрешено не более 75 эмодзи.

×   Ваша ссылка была автоматически встроена.   Отобразить как ссылку

×   Ваш предыдущий контент был восстановлен.   Очистить редактор

×   Вы не можете вставить изображения напрямую. Загрузите или вставьте изображения по ссылке.

Загрузка...

  • Сейчас на странице   0 пользователей

    Нет пользователей, просматривающих эту страницу.

×
×
  • Создать...